Може, залишити як є?


    Не буду заперечувати, про Україну як державу сказано вже немало як хорошого , так і не дуже хорошого. І хто правий: прибічник чи противник країни, виявити неможливо – для кожного, як відомо, своя правда… З цим не можна сперечатися. Але давайте ще раз придивимося до нашої країни, а саме до національної мови – української.
    Для жителів Донецького регіону українська мова – справжня трагедія, як я розумію. Донецькі чомусь вважають себе росіянами, чи й взагалі відокремилися від усього світу. У них свої правила та свої порядки. Але про це ми поговоримо трохи згодом… На інтернет-форумах багато цікавого зустрічається на тему української мови, та й України взагалі. Особливо емоційно висловлюється, як завжди, Донецький регіон: «Я русский, живу на исконно Русской земле — в Донбассе, почему я должен разговаривать на этой быдломове? После 2004, когда бендеровское скотство посадило нам на шею американцев, какляндия для меня не является Родиной, я не патриот этой временной территории, этого вафлистского псевдогосударства. И чем быстрее оно распадется, тем быстрее мы начнем жить нормально, ведь МЫ РАБОТАЕМ а не занимаемся проституцией в Эвропе. Подпись: Донбасс »
    Одесса не відстає: «"С нами никто не считается в мире не потому,что мы дикари,а потому что мы слабые и нищие" — не поэтому, а потому, что мы беззубые, зубов хватает только для интернет-строк. А с Донбасс я согласен, я тоже живу не на е... Украине, а в Новороссийском крае, крае, который был завоеван РУССКИМИ войсками, городе, который был отстроен и возвеличен РУССКИМИ. Откуда взялась Украина — надо спрашивать толи австрияков, толи поляков, а может мадьяр, румын, еще кого, кто знает.»
    Чому така ненависть до України? Ми живемо на одній території, їмо одну й ту ж саму їжу, чуємо одні новини, дивимося одні телепередачі, фільми, є свідками одних і тих самих подій в країні… Звідки така ненависть у одних українців (якщо після таких слів їх ще можна так назвати) і щирий патріотизм у інших? На це питання я не маю відповіді. Але схильна, звісно, до останніх.
    Але ставлення до української мови у Донбасі взагалі специфічне. Ми живемо на Україні, державна мова – українська. Кому зручніше говорити російською – будь ласка, говоріть! І що такого дивного в тому, що я на Україні говоритиму українською мовою? Я нічого дивного в цьому не бачу. А продавці у одному із донецьких супермаркетів побачили… Пішли ми якось із подругою у супермаркет та вирішили перевірити там реакцію людей на державну мову.
    — Зважте мені, будь ласка півкілограма молочних сосисок.
    — Повторите пожалуй ста, что Вы хотели?
    — Півкілограма молочних сосисок, будь ласка, — знову сказала я.
    Продавець почала відрізати сосиски, не зводячи з нас погляду. До неї приєдналися ще й продавці із сусідніх відділів. І що вони намагалися на нас розгледіти? Може, намагалися побачити не звичайні зелену футболку й темно-синю сорочку, а вишиванки? Не знаю, але роздивлялися нас пильно, мов ворогів народу. Ми аж зніяковіли…
    — Возьмите, пожалуйста! – она протянула сосиски.
    — Дякую Вам! – пролунало у відповідь.
    Не встигли ми відійти від ковбасного відділу, як за спиною пролунав тихий сміх. Якось не дуже зручно… І що ми такого смішного зробили? Та ніби нічого страшного.
    До ярих противників української мови відносять весь схід України. У цьому я не зовсім згодна. Свого часу доводилося часто бувати у Харкові. Красиве велике місто… Але зараз не про це. У метро на кожному кроці зустрічаються жителі Західної України. Вони вільно розмовляють українською мовою — на них ніхто не звертає уваги.
    Доречно буде згадати про наказ уряду щодо переходу усіх навчальних закладів на українську мову, навіть на перервах школярі, студенти мають розмовляти державною мовою. І який результат? У Харкові, зокрема в університеті імені Каразіна, це діє — на території навчального закладу навіть по телефону чи у туалеті з подругами чи друзями усі розмовляють українською мовою. А що ж в Донецьку? Відповідь очевидна – ніяких змін. Крім того, мені здавалося, що я вступаю до Донецького національного університету на спеціальність «(Українська) Журналістика», яка буде викладатися українською мовою, а не російською. І на що я сподівалася, це ж Донецький університет! Добре, хоч деякі предмети викладаються українською – не забуду зовсім мови. Мені не здається, що Донбас повинен повністю відрізати себе від України – як не крути, а він теж частина України і мова українська молоді ще знадобиться. Куди піде випускник-журналіст із Донецького університету без знання української мови? Її йому треба б знати не гірше російської!
    Так, кожна країна, яка себе поважає, повинна мати власну мову. Мова – це духовне тіло нації, ознака окремої держави. Але й насильницьким шляхом теж не годиться насаджувати державну мову. Створюється якесь замкнуте коло. І тоді тут єдиний вихід – державна мова одна, але хай кожний розмовляє тією мовою, яка йому ближча. Можливо, у такий ненасильницький (чи не відверто насильницький) спосіб Україна з часом перейде на єдину, українську мову. А можливо, навпаки треба завдяки українізації, насильницьким шляхом «привчати» кожного українця до єдиної мови. Ну якщо вже зовсім відраза до української мови – Росія близько! Ніхто не тримає! Та, як говориться в народі, «Говорить одна собака іншій: «Ех, погане життя в Україні, їм та гавкаю! Побіжу я через кордон, у Росію, там краще!» Через деякий час повертається додому… Інша в неї питає: «Ну як , добре у сусідів живеться, чого вернулася?» А та їй відповідає: «Життя і там і там собаче, так тут хоч гавкати можна!»». Так може й не треба нічого робити? Але у нас така ситуація, що нічого не робити не можна – скрізь насмішки та образи. Тут мені прийшла думка: а що, як зробити з мовою так, як з релігією? Кожен має право на свою думку, але не ображати думку іншого? Можливо, це був би ідеальний варіант… Але…тут також багато але…
    Як би то не було, яка б ситуація не виникала на Україні, якою б мовою не говорили на її території, але я – патріот своєї країни і пишаюся цим. Якою б поганою та ганебною не була наша держава, а ми живемо у цій країні. І хто як не ми, жителі держави, заступиться за неї? Яка ж то буде країна, коли одні говорять «бидломовою», інші «псячою»? Навіть якщо в країні мови дві, треба поважати прихильників кожної з них, а не підбирати «назви» одна іншій. З таким ставленням держави хорошої не буде. А потім усі гріхи на плечах наших політиків. А як же сама нація? Адже немало залежить від нас самих.
    Будьмо толерантними!



Джон Девисон Рокфеллер

Кто весь день работает, тому некогда зарабатывать деньги.